Мав Гаврило Тарабайка
Незворушну вдачу,
Що б дружина не вдягнула,
Ніколи не бачив.
Притеребиться з роботи,
Вткне в газету носа
І байдужий до дружини,
Вдягнена чи боса.
З газетою вип'є чай.
Швидко роздягнеться.
Із газетою у ліжко
Спати укладеться.
А дружині — лиш одне:
На кухні товктися.
За це чула від Гаврила
Щодня: «Відчепися!»
Дні минали, як хмарки,
Вже й терпіння тане.
Бачить жінка — її врода,
Як цвіт маків, в'яне.
Одягла противогаза,
Сіла серед хати Я
Й почала свого Гаврила
З роботи чекати.
Той прийти не забарився,
Читати вхопився.
Та, зачувши крик дружини,
Нараз зупинився.
— Ти пеньок окам'янілий!
Бісова личина! Вже
байдуже, хто є попліч, — Робот чи дружина. Слова ніжного немає, Днями не
озвешся, Лиш газети кляті знаєш, Лиш за них берешся. В чім стою я? Яка зовні? І
яка на вдачу? Ось сьогодні: яка з себе, Ти бачиш?
—Та ж бачу.
—Що ти бачиш? що ти бачиш? Жінка до Гаврила.
Той знехотя: „Все я
бачу! Ти брови побрила!"