Як чіп назюзяний, Прийшов Назар додому. Біля порога
став — Круту долає втому. Як ту билину, Хміль його хитає, Стільця Назарій
Поглядом шукає. Дружина враз до нього: — Ти... бандюга! Козел! Осел! Баран! Ще
й волоцюга! Нікчемний злидень! Бомж Загиджений з вокзалу. Навіщо стільки пить,
Щоб аж з очей пищало?! На кого схожий ти? Де в біса надудлився? Смоли кип'ячої
Вже краще б ти напився! За кроком крок Назар До ліжка дотягнув,
Надійно всівся І руку простягнув.
—
Миритись захотів?! У-у! Іродська личина! — Сичить, як
та змія, Назарова дружина.
—
Так знай — не буде це! Не жди! Не сподівайся! Ще,
може, і поб'ю!
То ж, гаспид, начувайся. Назарій — ні слівця, Руки ж не опускає, На
жінку з-під повік Опухлих позирає. Всі лайки до кінця Терпляче переждав, З
натугою жоні Тихесенько сказав:
— Чом лаєшся,
кричиш, Мов ріжуть, далебі? На... п'ять, а дулю з них Скрути сама собі!