У темну глупу ніч,
Як вітер й дощ, мов трясця,
З роботи пізньої
Ішла додому Настя.
Кляла слизьку дорогу -
Хай їй грець!
Й пустилась через цвинтар Навпростець. Старі хрести нараз, Мов руки простягали, 1 Настю раз по раз За плащика хапали. У Насті ноги вмент Чавунними зробились, Не ступить крок вперед, Й назад немає сили. І раптом... Це ж бува! Є щастя безпричинне,- Побачила у темряві Мужчину.
До нього Настя враз: - О, чоловіче любий, Крізь цвинтар проведи, Не доведи до згуби.
Уважно чоловік На Настю зирк з-під брів Настю навпрошки Поміж хрестів повів. І ось дорога, Світло б'є руде. Звалився в Насті Камінь із грудей. Прорізавсь в Насті глас:
- Покійних так боюсь, Що думала, крізь землю Провалюсь.
А ви сміливець, Серце золоте. У ніч таку глуху Мерців не боїтесь? Тут провожатий Стиха засміявся:
- Та я, як був живий, Теж дуже їх боявся!